Якби вони повернулися: реакція письменників Розстріляного Відродження на сьогоднішні події
Уявіть, що сталося диво. Письменники Розстріляного Відродження повернулися. Вони відкривають очі після десятиліть мовчання і бачать Україну 2025 року. Київ, Харків, Одеса. Українська мова всюди. Жовто-блакитні прапори майорять на адміністративних будівлях. Хтось у кав’ярні читає їхні книжки. Вуличне графіті: "Геть від Москви! Дайош Європу!".
Спочатку вони розгублені.
— Це що, сон? — питає Валер’ян Поліщук, розглядаючи айфон у руках студента, який читає його вірші в електронній книзі.
— Ні, це реальність, — відповідає йому Хвильовий, вдивляючись у TikTok, де українська блогерка запитує підписників: "Ну що, прочитали "Я (Романтика)"? Як вам той психопат-оповідач?"
Але варто їм трохи роздивитися, і стає зрозуміло: історія знову робить коло.
"Та ви що, нічого не змінилося?!"
Десь у новинах з’являється сюжет про обстріл Харкова.
Хвильовий блідне.
— Знову? Вони знову прийшли?
Йому ніхто не відповідає. Просто мовчки передають телефон, де видно фото зруйнованих будинків. Київ, Ірпінь, Маріуполь. Вороги ті ж самі, методи ті ж самі.
— Нам знову не дають жити, — стискає кулаки Лесь Курбас. — Нам знову не дозволяють творити!
Його Березіль знищили в 1933-му. Тепер він дізнається, що росіяни зруйнували театр у Маріуполі.
— Вони бояться культури, бояться мистецтва, яке не підкорюється, — каже він, і в його очах блищить знайомий вогонь. — Але ж, панове, це означає, що ми їм страшні.
Хвильовий і соцмережі: "Треба писати!"
— Гаразд, а де тут друкарська машинка? — запитує Микола Хвильовий.
Йому сміються в обличчя й показують ноутбук. Він дивиться скептично, але швидко вчиться набирати текст на клавіатурі. Через пів години він уже веде телеграм-канал під назвою "Український Ренесанс Reloaded".
Перше його повідомлення:
"Вони повернулися. Не ті. Ми. Українці повернулися. І цього разу ми не дамо себе розстріляти. Геть від Москви – не просто лозунг. Це інструкція до дії."
Через день у коментарях уже 50 тисяч підписників.
Лесь Курбас і культурний фронт
Курбас тим часом організовує новий театр.
— Нам потрібні вистави для військових, для дітей, для тих, хто втратив дім. Культура тримає націю разом, — каже він, поки ставить перформанс прямо в укритті київського метро.
— Але ж війна, брак ресурсів… — починає заперечувати хтось.
— Ви гадаєте, у нас тоді були ресурси? У нас була мрія. Вона й зараз тут.
Поети та війна: "Час діяти"
Поети не чекають.
Марко Вороний записується до лав добровольців.
— У моєму роду поетів вбивали за слово. Але я хочу довести, що слово може вбивати ворога.
Григорій Епік пише про окуповані міста — у нього виходять такі тексти, що після їхнього читання навіть найзапекліші скептики донатять на ЗСУ.
Фінал: тепер вони знають, за що боролися
Через місяць вони збираються в Києві, на Софійській площі.
Хвильовий, Курбас, Поліщук, Вороний, Епік.
Дивляться на людей, які йдуть містом. Сміються, плачуть, тримаються за руки.
— Ми були праві, — каже Хвильовий. — Україна таки була варта боротьби.
— Але тепер її треба захистити, — додає Курбас. — І цього разу ми не програємо.
І вони зникають, залишаючи по собі тільки їхні слова, їхню віру, їхній дух.
Сьогодні Розстріляне Відродження живе не лише в книжках. Воно живе в кожному з нас.