Світло, що лишається: як українці вшановували померлих і чому сьогодні це болить особливо
Колись усе починалося з хліба.
На поминальний день — весною, одразу після Великодня — люди йшли на цвинтарі з пасками, коливом і свіжим хлібом. Вони ставили його просто на могили. Не тому, що покійні з’їдять. А щоб пригостити їх, згадати. Зв’язок із тими, кого вже нема, був цілком відчутним — десь у повітрі, у подиху, у тріскотінні травневого вітру. Його не треба було пояснювати — він просто був.
У когось із нас це досі — про спокій. Про тишу, молитву, розмову з тим, кого давно немає поруч, але ще довго не зникає з думок.
А в когось — це вже про інше.
Пам’ятаєш, як колись?
Ми часто уявляємо старі українські традиції як щось з листівки — вишиванка, свічка, жінка з хусткою біля хреста. Але все було значно глибше.
Ще до християнства люди вірили, що душі померлих час від часу повертаються — не лякати, а побути поруч. Проводи, Радониця — це були дні, коли з ними говорили. Коли клали до могили їжу. Коли навіть птахам сипали зерно — хай понесуть на небо часточку пам’яті. З приходом християнства ці традиції не зникли. Вони переплелися з новою вірою, стали трохи іншими, але сенс лишився той самий — пам’ятай. Навідуй. Не забувай.
На Західній Україні досі на поминальні дні родини збираються біля могил як на великодній сніданок. Чисто, тепло, з квітами, з лампадками. Тиша — і життя. Серед хрестів і портретів — живі голоси.
А потім прийшла війна
У 2014-му ми почали втрачати не просто рідних. Ми почали ховати найкращих. Героїв. Тих, хто міг жити, сміятись, любити але залишився лежати у землі з прапором замість покривала. І тоді могили почали говорити ще голосніше. На цвинтарі почали приходити не тільки родичі. Почали приходити побратими, друзі, сусіди, школярі. З квітами. З малюнками. І з вдячністю. Але паралельно з цим — почалося дещо гірке.
Що не так із сьогоденням?
Здається, кожен з нас бачив ці новини. Розтрощені лампадки. Пошкоджені хрести. Вирвані прапори з могил українських захисників.
Це вже не просто наруга над пам’яттю. Це — удар у найболючіше.
У Каневі пошкоджена Алея Слави. Після численних актів вандалізму там встановили камери. У селі на Тернопільщині чоловік зірвав прапори з одинадцяти могил. У Києві на Аскольдовій могилі жінка пошкодила місце поховання “Да Вінчі” — одного з найвідоміших воїнів нової України.
І кожного разу, коли ми бачимо такі новини, здається, що всередині щось стискається. Бо могила — це вже останнє, що лишилося. Там більше нічого не можна забрати. Але дехто все ще намагається.
Та ми все одно не забудемо
Є речі, які не зникають. Як світло лампадки, що палає у склі, навіть у темряві.
Пам’ять — це те, що тримає нас на зв’язку з минулим. А відтепер — і з тими, хто не повернувся з фронту.
Що ми можемо зробити?
- Піти на цвинтар і прибрати не тільки свою могилу, а й сусідню.
- Повісити прапор. Запалити лампадку. Намалювати листівку.
- Говорити з дітьми. Пояснювати, що пам’ять — це не “щось старе”, а те, що робить нас людьми.
І поки ми пам’ятаємо, допоки в наших оселях є фото, імена, історії, допоки ми кажемо: “Герої не вмирають”, вони справді живі.
Бо пам’ять — це більше, ніж минуле. Це — наш вибір.
Що ми не забудемо.
Ніколи.